Статті І.Зварича

Форма входу

Статистика сайту

Апеляція. Частина 8.

7) Порушення мого права на захист полягає у неправомірному розгляді наглядовими прокурорами Генеральної прокуратури України моїх скарг, заяв, клопотань,  скерованих на ім’я Генерального прокурора України Медведька О.І., на дії слідчих ГПУ, їхні дії у 2008, 2009, 2010 роках.

Так, згідно ст. 94 КПК України в передбаченому порядку я звертався до Генерального прокурора України Медведька О.І. про вчинення відносно мене злочинів слідчими Жербицьким В.Г., Личиком С.Я., Пасулькою М.В., Якубовським М.В., передбачених ч. 3 ст. 364, ч. 3 ст. 365, ч. 1 ст. 377, ч. 2 ст. 387 КК України.

Мої заяви наявні в матеріалах справи (т. 33 а.с 23; т. 35 а.с. 86; т. 36 а.с. 152, 161; т. 37 а.с. 153).

Однак, рішення, передбачені ст. 97 КПК України, не приймались умисно.

Прокурори Зінченко Є., Бабенко І., Дегтярьов О., Хочунський А., на розгляді яких були мої заяви з належними додатками, прикриваючи дії своїх колег, умисно не приймали передбачених ст. 97 КПК України рішень.

Мені направлялись лише немотивовані, не передбачені Законом відповіді (т. 35 а.с. 85; т. 36 а.с. 2, 183; т. 45 а.с. 185).

У відповідях прокурори стверджували, що я, як обвинувачений, не вправі звертатись із заявами про порушення кримінальної справи у визначеному ст. 97 КПК України порядку та, що постанови вони виносять лише по заявах про відвід.

Ці дії були незаконні.

Такі дії позбавили мене можливості на проведення розслідування зловживань слідчих ГПУ, які вели досудове слідство у справі, на отримання копій постанов, прийнятих прокурорами.

Ці незаконні дії позбавили мене можливості оскаржити в суд на стадії досудового слідства процесуальні рішення прокурорів, які своїми листами-повідомленнями лише приховували службові зловживання названих слідчих у справі.

В матеріалах справи є рапорт слідчих наглядовим прокурорам про розгляд моїх заяв у визначеному ст.97 КПК України порядку від 07.11.2009р. ( т.36 а.с.180).

Прокурор Бабенко І.П., який  розглядав рапорт, повідомив мене листом, що він не вбачає підстав для розгляду моїх заяв у визначеному ст.97 КПК України порядку.

Такі дії вищезазначених прокурорів грубо порушують мої права на захист, однак суд не дав оцінки діям вказаних осіб, не мотивував у вироку, що були допущені такі порушення мого права на захист, чи є вони істотними.

Крім того, на досудовому слідстві зазначені прокурори ГПУ не розглядали моїх скарг на дії слідчих, їхню бездіяльність по моїх клопотаннях (т.44 а.с.3, т.45 а.с.25, т.45 а.с.66, 88, 109).

У зв’язку з такою бездіяльністю я заявляв відводи наглядовому прокурору ГПУ Бабенку І.П. та подавав ці заяви на ім’я генерального прокурора Медведька О.І.

Однак, всі мої заяви про відводи вирішував працівник прокуратури та відділу, керівником якого є  Бабенко І.П., прокурор Зінченко Є.П.

Згідно вимог ст. 58 ч. 2 КПК України подані мною заяви про відвід Бабенка І.П. мав розглядати вищестоящий прокурор.

Підпорядкований Бабенку І.П., працівник його відділу Зінченко Є.П. прикривав незаконні дії свого безпосереднього керівника.

Він виносив постанови, в яких відмовляв мені у задоволенні відводів, на тій підставі, що Бабенко І.П. не є прокурором.

Однак, саме прокурор Бабенко І.П. відмовляв мені в розгляді всіх моїх заяв в порядку ст. 97 КПК України, вирішував мою заяву про відвід заступника генерального прокурора України Щоткіна В.І.  30.12.09р. ( т. 37 а.с. 176 ).

До того ж, Бабенко І.П., діючи як прокурор, з наданими правами ст. 227 КПК України в інших кримінальних справах, які розслідувались у 2010 році Генеральною прокуратурою України, виносив постанови про обрання і скасування запобіжних заходів (Огляд практики ГПУ за 2010 рік. Справи про обвинувачення Школяра А.В., Стужука В.Г. за ст. 368 ч. 3 КК України ).

Судом не надано жодної оцінки цим діям прокурорів ГПУ, не проаналізовано порушень моїх прав прокурорами, не мотивовано у вироку, чому суд не бере до уваги ці істотні порушення вимог кримінально-процесуального законодавства.

Крім цього, на дії прокурорів ГПУ: Медведька О.І., Щоткіна В.І., Кузьміна Р.Р., Хочунського А.І., Дегтярьова О.І., Бабенка І.П., Зінченка Є.П., Кузьмича Я.Д., Іванчикової Л.,  та на дії слідчих: Жербицького В.Г., Личика С.Я., Пасульки М.В., Якубовського М.В. у визначеному ст. 234 та ст. 236 КПК України порядку я подавав скарги для розгляду в Оболонський райсуд м. Києва 30.09.10р. у попередньому розгляді справи.

Суддя Дев'ятко В.В. не розглянув цих скарг у попередньому розгляді, не прийняв по них рішень по суті, вказавши у мотивувальній частині Постанови 30.09.10р., що з’ясування та перевірка обставин, на які я покликаюсь, можлива лише під час судового розгляду справи.

В судовому засіданні з цією метою я і захисник заявляли клопотання про виклик цих прокурорів і слідчих в судове засідання та допит в якості свідків.

Однак, суд без жодного мотивування відмовив у задоволенні клопотання.

На мої клопотання розглянути в судовому засіданні подані скарги та прийняти по них рішення, суд жодним чином не відреагував.

Суд не мотивував у вироку, чому він не розглянув поданих скарг, чому не взяв до уваги. Суд не дав одної оцінки цим скаргам в порядку  ст. 234 та ст. 236 КПК України.

 

8) Порушення права на захист досудовим слідством та судом виразилось у тому, що слідчим ГПУ незаконно, в порушення вимог, визначених ст. 26 КПК України, не об’єднано з даною кримінальною справою № 49-2630 справу № 49-2959 про знищення, пошкодження основних процесуальних документів, особливо важливих документів у даній справі.

Так, після моїх багаточисельних скарг та заяв на ім’я генерального прокурора України про те, що з матеріалів справи зникають процесуальні документи, слідчі фальсифікують процесуальні документи, у зв’язку з чим я звернувся в ЗМІ України, ГПУ 30.04.2010р. було порушено кримінальну справу за ст. 257 ч. 2 КК України – відносно мене.

В Постанові від 30.04.10р. вказано, що знищено 500 особливо важливих документів.

Однак, до матеріалів справи слідчим ГПУ Личиком С.Я. приєднано вже 1629 арк. копій, зроблених з інших копій (а.с. 185, т. 47).

11 травня 2010 року слідчий у справі оновив слідчі дії під час ознайомлення мене з матеріалами справи у зв’язку з пропажею, пошкодженням, викраденням із даної справи особливо важливих документів (т. 47 а.с. 20).

Паралельно Генеральною прокуратурою України проводилось розслідування по цих самих фактах у справі № 49-2959 згідно Постанови від 30.04.2010р. ( Постанова долучена до матеріалів справи).

Проте, всупереч ст. 26 КПК України ці дві справи не об’єднані, внаслідок чого грубо порушено моє право на захист, оскільки з матеріалів даної справи незаконно вилучено оригінали тисячі документів.

Копії документів не відповідають оригіналам.

У них внесені  зміни, які спотворюють суть цих документів.

Такі зміни внесені:

-          в протоколи обшуків від 03-04.12.08р. по місцю моєї роботи в каб. № 12, № 13 по вул. Стецька, 13 у м. Львові та кв. 12а по вул. Тарнавського, 74а у м. Львові – по місцю мого проживання;

-          в первинні заяви свідків І. Залізного, А. Багряка, С. Даниляка, О. Мельничук, Т. Гуцуляка, Я. Стасюка, Г. Турко, В. Петрова, а також  в мою заяву від 14.03.09р.;

-          в багаточисленні протоколи оглядів, допитів свідків;

-          в Постанову про обвинувачення від 28.12.09р. та в інші важливі документи.

Саме тому, слідчими ГПУ умисно вилучено зі справи оригінали.

Ці дії суперечили на досудовому слідстві вимогам ст. 22 КПК України, так як без розслідування справи № 49-2959, без її об’єднання з даною справою, без встановлення самого факту викрадення та знищення оригіналів документів, сумнівні та підроблені копії, відзняті з інших копій, які є у справі, неможливо об’єктивно, повно, всесторонньо розглянути в суді дану кримінальну справу № 49-2630.

До того ж, процес засвідчення копій документів, які підроблені та скопійовані з інших копій – є незаконним.

Жодна з цих ксерокопій не відповідає оригіналу документа.

Про це не зазначено при посвідченні копій працівником ГПУ Є. Зінченком.

В клопотанні захисника і моєму про допит Є.Зінченка як свідка в судовому засіданні щодо встановлення обставин засвідчення тисячі копій при відсутності оригіналів – безпідставно відмовлено.

Всі ці копії документів, які долучено до матеріалів справи, є недопустимими доказами.

Саме тому, у вироку суд, аргументуючи обвинувачення, покликався на оригінали документів, а не їх ксерокопії. Ці дії суду є незаконні, так як оригінали протоколів обшуків, заяв, протоколів допитів, оглядів та сотні інших документів не були предметом дослідження суду.

Про це вказано в розділі невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи.

Суд завчасно та незаконно зробив висновок у вироку про те, що саме при наданні мені для ознайомлення матеріалів кримінальної справи встановлений факт викрадення зі справи окремих аркушів.

Суд завчасно у цій справі в обвинувальному вироку зробив висновок, що деякі документи пошкоджені.

Всі ці обставини є предметом дослідження у кримінальній справі № 49-2959, яка тільки розслідується з квітня 2010 року ГПУ, і в якій немає підозрюваних та обвинувачених станом на день винесення вироку Оболонським райсудом м. Києва.

Суд у вироку завчасно зробив висновок, що з матеріалів даної справи виділено до матеріалів кримінальної справи № 49-2959 лише залишки вирізаних та пошкоджених доказів з даної справи.

Це є предметом дослідження у кримінальній справі № 49-2959, ці обставини не встановлені обвинувальним вироком, який вступив би в законну силу.

Справа, яка розслідується ГПУ за № 49-2959, навіть не об’єднана з даною справою, - що є грубим порушенням ст. 26 КПК України.

Порушення мого права на захист в зв’язку з відмовою в об’єднанні цих справ полягає в тому, що я позбавлений можливості захищатись на підставі оригіналів документів. Я не знаю хто, чому і де саме приховує оригінали документів, вилучених зі справи. Я переконаний, якщо мали місце викрадення, знищення, пошкодження оригіналів документів, то це зроблено посадовими особами ГПУ та СБУ, в яких був доступ до матеріалів справи.

Про те, що я об’єктивно і реально не міг викрасти та знищити тисячі документів у справі під час ознайомлення стверджували на досудовому слідстві слідчі ГПУ Кавацюк Я.Д., Семків І.В.

Саме вони з оперативними працівниками Львівського СІЗО знайомили мене зі справою.

Це зафіксовано відеозаписами ознайомлення мене зі справою та записами у графіку-протоколі ознайомлення мене зі справою.

В ньому слідчі ГПУ щодня робили записи, в яких чітко вказували, з якими сторінками в підшитих томах я ознайомився, стан цих документів.

Жодної незаконної дії з моєї сторони не зазначено. Все це письмові докази.

Але вони є предметом дослідження у справі № 49-2959.

Суд безпідставно зробив висновок у вироку про те, що копії, відзняті з інших копій, є належно засвідченими (арк. 224 копії вироку ).

Копія документу, на якій немає покликання про те, що вона відповідає оригіналу, не вказано, коли саме вона посвідчена, не вказано повних даних особи, яка її посвідчила, є незаконно посвідченим документом.

У вироку суд завчасно і незаконно зробив висновок про належність завірених копій.

На жодній з цих копій, які є у справі № 29-2630 немає покликання, що вони відповідають оригіналу.

Саме тому, вони - незаконно посвідчені.

Як приклад належного засвідчення копії документу посадовою особою, яка вправі засвідчувати копії документів у кримінальній справі, є копія вироку Оболонського райсуду м. Києва від 19.09.2011р., яка скерована мені судом, і яка мені вручена 26 вересня 2011 року у Київському СІЗО.

Завіряючи цю копію з оригіналу вироку, суддя Дев'ятко В.В. вказав: "з оригіналом згідно", прізвище та підписи судді та секретаря ( арк. 235 ).

Цим самим суд підтвердив обов’язковість покликання при завіренні, посвідченні копії документу на оригінал документу та наочно продемонстрував упередженість та незаконність покликання у вироку на те, що копії документів, які долучені до справи, є належно завірені.

Крім того, суд у вироку незаконно та завчасно вказав, що "належно завірені копії, зроблені органом слідства до їх пошкодження".

Даний факт є тільки предметом дослідження у кримінальній справі № 49-2959, обставини та факти пошкоджень оригіналів документів, які відсутні у справі, часу незаконного засвідчення документів – не були предметом дослідження у судовому засіданні.

Саме тому, суд не мав права покликатись на недосліджені в судовому засіданні докази.

Вищенаведені обставини свідчать про свідоме та очевидне порушення досудовим слідством та судом мого права на захист.

Крім того, досудовим слідством незаконно виділено матеріали справи, які стосуються проведення ремонтних робіт в суді у 2008 році, часу та місця знаходження ЛАА Суду у 2008 році, місця знаходження службових кабінетів судді, голови ЛАА Суду Зварича І.С., коли саме і ким була зроблена нумерація службових кабінетів по вул. Стецька, 13 у м. Львові, які приміщення займав ЛАА Суд в березні та вересні 2008 року, як і хто оплачував ремонт у ЛАА Суді, яка участь у цьому суддів ЛАА Суду та голови суду Зварича І.С.

Такі дії досудового слідства реально порушили моє право на захист, оскільки суд не зміг в засіданні дослідити ці документи, а я не мав можливості на їх підставі доказувати злочинний характер дій працівників СБУ, які без жодних правових підстав проникли 03 серпня 2008 року в службові кабінети № 12 та № 13 по вул. Стецька, 13 у м. Львові судді, голови ЛААСуду та проводили там відео знімання.

Таке грубе порушення ст. 26 КПК України позбавило мене можливості доводити безпідставність та надуманість показів на досудовому слідстві Любашевського  В.П., а в суді Косенка В.О. по суті обвинувачення.

 

9) Факт порушення моїх прав на захист на досудовому слідстві підтверджений незаконним притягненням мене до кримінальної відповідальності, як судді 07 грудня 2008 р. без згоди на це ВР України, всупереч рішенню Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 19-рп/2004.

В Законі України "Про статус суддів" в редакції 15.12.1992р. в ч. 2 ст. 13 було передбачено згоду Верховної Ради України в разі притягнення до кримінальної відповідальності судді (пред’явлення обвинувачення).

Змінами до цього Закону від 08.10.1999р. така згода ВР України була виключена, що привело до звуження обсягу недоторканості суддів і  зниження рівня гарантій їхньої незалежності.

В зв’язку з цим Конституційний Суд України у вказаному рішенні зазначив, що звуження існуючої в Законі України "Про статус суддів" в реакції від 15.12.1992р. гарантії притягнення до кримінальної відповідальності судді лише за згодою Верховної Ради України, яка була виключена 08.10.1999р., опосередковано привело до обмеження можливості реалізації права на судовий захист.

Саме це і відбулось по відношенню до мене та судді Любашевського В.П.

В судовому засіданні беззаперечно встановлено, що Верховна Рада України не давала згоди на притягнення до кримінальної відповідальності мене, як судді, та судді Любашевського В.П. у 2008-2009 роках.

Суд неправильно у вироку прокоментував Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 19-рп/2004, вказавши, що в резолютивній частині рішення не визнано неконституційною ч. 2 ст. 13 ЗУ в редакції від 08 грудня 1999 року "Про статус суддів", що мало бути зроблено відповідно до ст. 95 Закону України "Про Конституційний Суд України".

По-перше. В Закон України "Про статус суддів" від 15.12.1992р. Верховна Рада України не вносила змін 08.12.1999р., про що вказано у вироку (арк. 223 абз. 8 копії вироку). Покликання суду є надуманим.

По-друге. В рішенні Конституційного Суду від 01.12.2004р. № 19-рп/2004 чітко зазначено, що відповідно до ч.2 ст. 22 Конституції України – конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Суд вказав, що при прийнятті змін 08.10.1999р. до Закону України "Про статус суддів" від 15.12.1992р., а саме ч. 2 ст. 13 Закону, Верховна Рада України виходила із тексту ч.3 ст.126 Конституції України. Про це засвідчив системний аналіз в Конституційному Суді України Закону, змін до Закону та Конституції України.

Текст ч.2 ст.13 Закону в редакції від 08.10.1999р. відповідає тексту ч.3 ст. 126 Конституції України.

Однак, не допускається зниження рівня гарантій незалежності і недоторканості суддів в разі прийняття нового закону чи внесення змін у діючий закон - саме це і вказав Конституційний Суд України.

Резолютивна частина цього Рішення не суперечить його мотивувальній частині.

Мотивувальна частина Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004р. є більш повною і об’ємною, однак такою, що врегульовує вказані правовідносини. Вона є чіткою до розуміння недопустимості обмеження гарантій недоторканості та незалежності суддів.

Оболонський райсуд м.Києва, досліджуючи факт притягнення мене до кримінальної відповідальності без згоди Верховної Ради України, як і судді Любашевського В.П., зобов’язаний був проаналізувати та керуватись висновками Конституційного Суду України, вказаними як в резолютивній, так і в мотивувальній частині  рішення від 01.12.2004р. № 19-рп/2004.

Це - загальновизнана практика застосування рішень Конституційного Суду України, відображена і в рішеннях самого Суду.

Для прикладу, Оболонський райсуд м. Києва 30.09.2011р., прийнявши до провадження в попередньому розгляді мої скарги на неправомірні дії слідчих та прокурорів ГПУ, у визначеному ст. 234 та ст. 236 КПК України порядку, та клопотання про направлення кримінальної справи № 49-2630 на додаткове розслідування, відповідно до ст. 246 КПК України виніс постанову.

В резолютивній частині постанови суддя Девятко В.В. нічого не вказав, як він вирішив подані скарги у попередньому розгляді. Але в мотивувальній частині постанови зауважив, що скарги та клопотання не підлягають до задоволення, так як викладені в них обставини підлягають дослідженню в судовому засіданні.

Отже, суддя Девятко В.В. вважав, що мотивувальна частина постанови Оболонського райсуду м.Києва від 30.09.2010р. врегулювала вирішення питань, які досліджувались у попередньому розгляді, а резолютивна частина постанови не суперечить мотивувальній.

При цьому, вимоги ст. 245 та ст.  253 КПК України суддею не враховані.

 

Наведені мною 9 пунктів у цьому розділі є чітким підтвердженням грубого порушення моїх прав на захист, як під час досудового слідства, так і при розгляді справи в попередньому судовому засіданні, під час судового слідства, та при винесенні вироку.

 

2. Вирок Оболонського районного суду м.Києва від 19-20.09.2011р. підлягає до скасування в зв’язку з тим, що розслідування у справі проводили особи, які підлягали відводу.

Керівником слідчої групи, слідчим, який виносив основні процесуальні документи у справі, проводив основні слідчі дії, був начальник слідчого відділу ГПУ Жербицький В.Г.

Він підлягав відводу, як слідчий, оскільки умисно порушив вимоги ч.4 ст.60 КПК України, був явно необ’єктивним при проведенні слідчих дій.

Упередженість Жербицького В.Г. до мене під час розслідування справи полягала у його відкритих, публічних виступах у всіх ЗМІ України щодо доведеності моєї вини в інкримінованих мені діяннях та у видуманих ним, неіснуючих в природі і в обвинуваченні діяннях, задовго до винесення судом обвинувального вироку, який би вступив в законну силу.

Такі дії вчинялись Жербицьким В.Г. всупереч вимогам ст.62 Конституції України, ст.2 КК України, ст.15 КПК України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод протягом 2009, 2010 років.

Крім цього, разом із слідчим ГПУ Личиком С.Я. він умисно розголошував у ЗМІ України дані, які ганьбили мене, як людину, принижували мою честь та гідність, всупереч ст.387 КК України.

Докази, які підтверджують ці обставини, є в матеріалах справи. Цього не заперечує і сам слідчий Жербицький В.Г. у своїх публічних виступах в ЗМІ.

Про це мотивовано вказано у клопотанні про скерування справи на додаткове розслідування згідно вимог ст.281 КПК України.

Дані обставини досліджувались в судовому засіданні.

Таким же чином, відповідно до вимог, зазначених в ст. 54 ч. 1 п. 4 КПК України та ст. 58 КПК України підлягали відводу заступники Генерального прокурора України Кузьмін Р.Р. та Щоткін В.І.

Вони протягом 2008-2010 років у багаточисленних публікаціях, виступах в ЗМІ України, переконували громадськість України в доведеності моєї вини у інкримінованих мені діяннях та у видуманих ними діяннях задовго до винесення обвинувального вироку суду, який би вступив в законну силу.

Всі ці виступи зафіксовано в матеріалах справи.

Я неодноразово заявляв відводи їм з цих підстав, які не розглянуті.

Ці обставини аргументовано відображені в клопотанні про скерування справи на дослідування.

Дані факти встановлені при дослідженні матеріалів у суді.

Незаконними діями Кузьміна Р.Р., Щоткіна В.І., які виносили у справі основні процесуальні документи, затверджували основні дії та документи слідчих у справі, були порушені вимоги ст. 62 Конституції України, ст. 2 КК України, ст. 15 КПК України –  презумпція невинуватості.

Оболонським райсудом м. Києва 19-20.09.2011р. було винесено окрему ухвалу, в якій судом встановлено вищенаведені порушення Конституції та законів України.

Зокрема, суд вказав, що при аналізі публікацій у ЗМІ Жербицького В.Г., Кузьміна Р.Р., Щоткіна В.І., Медведька О.І., Наливайченка В.О. містяться твердження, які спрямовані на формування передчасної позиції суддів щодо моєї винуватості в інкримінованих діяннях ще до того, як моя вина доведена відповідно до закону.

Твердження вищезазначених осіб відображають думку про те, що І.Зварич є винуватим, тоді як моя вина не була попередньо доведена відповідно до закону (арк. 3 Окремої ухвали суду).

Отже, в рішенні суду чітко підтверджено порушення вимог п. 4 ст. 60 КПК України та ст. 54, 58 КПК України слідчими та прокурорами ГПУ, в зв’язку з чим вони і підлягали відводу на досудовому слідстві.

В такому випадку, суд не вправі був виносити обвинувальний вирок відносно мене та Любашевського В.П.

Окрема ухвала Оболонського райсуду м.Києва повністю суперечить обвинувальному вироку суду.

І навіть та обставина, що в подальшому тексті Окремої ухвали, суд суперечливо вказує, що він позбавлений можливості у судовому засіданні встановлювати вже  встановлені ним факти, та що це підлягає перевірці, з послідуючим вжиттям заходів, свідчить про те, що Оболонський райсуд м. Києва не міг, не мав права виносити обвинувальний вирок.

Суд вказує, що факти порушення моїх прав, визначених ст.62 Конституції України, ст.2 КК України, ст.15 КПК України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягають перевірці Генеральною прокуратурою України та Службою безпеки України з послідуючим вжиттям відповідних заходів.

Крім цього, суд зазначає в Окремій ухвалі, що у випадку встановлення порушень моїх прав необхідно вжити заходи з метою запобігання в подальшому порушень моїх прав як обвинуваченого (підозрюваного) на справедливий судовий розгляд кримінальної справи, порушеної відносно мене.

В такому випадку суд в дійсності не мав права виносити обвинувальний вирок, оскільки він сам вказав, що не може в судовому засіданні встановити факти порушень моїх прав, а тому вони підлягають перевірці органами ГПУ та СБУ.

Іншими словами, які вживаються в кримінально-процесуальному законодавстві і зазначені в ст. 281 КПК України, це називається скерування справи на додаткове розслідування з підстав неправильності досудового слідства, яка не може бути усунута в судовому засіданні, але яка може і повинна бути усунута на досудовому слідстві.

Це саме я та захисник вказували в клопотанні про скерування справи на додаткове розслідування, в задоволенні якого судом було відмовлено без жодного мотивування.

Винесення Оболонським райсудом м.Києва 19-20.09.2011р. вищезазначеного рішення (Окремої ухвали), не дивлячись на його суперечливі формулювання, є однозначним підтвердженням того, що суд не встановив в судовому засіданні всіх фактів, обставин у справі, в тому числі і фактів порушення моїх конституційних, визначальних для мене прав – не вправі був виносити обвинувальний вирок.