Статті І.Зварича

Форма входу

Статистика сайту

Доп.№2 до Апеляції. Ч.3.

Крім цього, мене безпідставно та незаконно засуджено за ст. 383 ч. 2 КК України, оскільки я нібито 11 березня 2009 року звернувся з заявою на ім’я слідчого ГПУ Жербицького В.Г.,  в якій завідомо неправдиво повідомив про вчинення проти мене злочинів,  передбачених ст. 126 ч. 2, ст. 129 ч. 2, ст. 127, ч. 3 ст. 146, ч. 2 ст. 147, ч. 4 ст. 189 КК України, що є особливо тяжким злочином.

            Саме це зазначив Оболонський районний суд м. Києва у мотивувальній частині вироку, як встановлене судом (арк. 43 копії вироку) нібито в судовому засіданні.

            Однак, саме в судовому засіданні чітко встановлено, що 11 березня 2009 року я жодної заяви не писав і в Генеральну прокуратуру України слідчому Жербицькому В.Г. не здавав.

            Ніхто мене про кримінальну відповідальність у встановленому законом порядку не попереджував.

            Жодної моєї заяви в Генеральній прокуратурі України від 11 березня 2009 року не зареєстровано.

            В матеріалах справи є підроблена по часу подачі і попередження про кримінальну відповідальність фотокопія, зроблена з іншої фотокопії, які до того ж неналежно завірені.

            В цій частині вирок Оболонського районного суду м. Києва не відповідає фактичним обставинам справи.

            Суд не звернув уваги на той факт, що, порушуючи відносно мене справу за ст. 383 ч. 2 КК України, досудове слідство не встановлювало і не бажало встановлювати конкретних осіб, про яких йдеться у вищезазначених статтях.

            Тобто, особи є аморфними, а не конкретними, що не відповідає вимогам ст. 383 ч. 2 КК України.

            Крім того, суд не звернув уваги та не дав належної оцінки тому факту, що слідчим Жербицьким В.Г. було відмовлено у порушенні кримінальної справи від 27 березня 2009 року за статтями КК України, в той час, як така вказівка є обов’язковою, оскільки кожна з частин вказаних статей (ст. 127 КК України) передбачає відповідальність за різні за складом злочини.

            В той час, як суд засудив мене за кваліфіковані склади злочинів, передбачені в ч. 2 ст. 383 КК України, а саме: ч. 2 ст. 126, ч. 2 ст. 129, ч. 3 ст. 146, ч. 2 ст. 147, ч. 4 ст. 189 КК України.

            Вирок суду в частині засудження мене за ст. 383 ч. 2 КК України є суперечливим і взаємовиключним по своїй суті.

            Так, у мотивувальній частині вироку (арк. 43 копії вироку) суд встановив, що нібито 11.03.2009 повідомив слідчого про обставини, які не відповідають дійсності, про вчинення злочинів, поєднані з обвинуваченням осіб у тяжких і особливо тяжких злочинах.

            Однак, у тому ж вироку суд зазначив, що дії, визначені ст. 383 ч. 2 КК України,  я вчинив і з штучним створенням доказів обвинувачення (арк. 231 копії вироку).

            В мотивувальній частині вироку суд зіслався на протокол судового засідання Печерського районного суду м. Києва у справі № 4-690/2008 від 10.03.2009 на означену Постанову.

            Дані процесуальні документи не досліджувались в судовому засіданні, а тому відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст. 369 КПК України суд не вправі був обґрунтовувати обвинувачення цими доказами.

            Вирок за ст. 383 ч. 2 КК України підлягає до скасування.

 

            В мотивувальній частині вироку також зазначено, що є голослівним посилання Зварича І.С. на те, що був порушений порядок притягнення його, як судді до кримінальної відповідальності. Зокрема, не були враховані положення ч. 2 ст. 13 Закону України «Про статус суддів» в редакції від 15.12.1992, яка діяла до 08.10.1999, що судді не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності і взяті під варту без згоди Верховної Ради України.

            Суд зазначив, що, оскільки у резолютивній частині рішення Конституційного Суду України 01.12.2004 № 19-рп/2004 частина 2 ст. 13 Закону України «Про статус суддів» в редакції від 8 грудня 1999 року неконституційною визнана не була, тому мої покликання на порушення  порядку притягнення до кримінальної відповідальності – голослівні.

            Однак з таким мотивуванням суду не можна погодитись.

             По-перше. В судовому засіданні  адвокат Цвєтінський С.А. звертався до суду з клопотаннями, в яких вказував про вищенаведене грубе порушення моїх прав та судді Любашевського В.П.

            По-друге. Покликання Оболонського районного суду м. Києва на те, що до уваги слід брати лише резолютивну частину рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 19-рп/2004, в якій нічого не вказано про обов’язковість дозволу Верховної Ради України на притягнення до кримінальної відповідальності суддів, є невірним.

            Правові позиції Конституційного Суду україни викладаються як в мотивувальній, так і в результативній частині його рішень.

            Як мотивувальна частина рішення Конституційного Суду України, так і резолютивна його частина мають однакову юридичну силу і є обов’язковими до виконання.

            Це випливає із загальнообов’язкового характеру актів Конституційного Суду України, а саме: з положення ч. 2 ст. 50 Конституції України про обов’язковість рішень Конституційного Суду України, а також з ст. 69 Закону України «Про Конституційний Суд України», за яким рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов’язковими до виконання.

            Рішення Конституційного Суду України є цілісним актом, а тому мотивувальна частина рішення має таку ж юридичну силу, як і резолютивна.

            В судовій практиці, при розгляді конкретних справ, є правильним покликання як на мотивувальну частину конкретного рішення Конституційного Суду України, так і на резолютивну, оскільки вони не суперечать одна одній, а лише доповнюють.

            Саме тому Конституційний Суд України, приймаючи рішення № 19-рп/2004 у справі про незалежність суддів, в мотивувальній частині цього рішення (п. 4.1 абзац 7 мотивувальної частини) вказав, що зниження рівня гарантій незалежності суддів у разі прийняття нових законів є неприпустимим.

            Конкретний обсяг гарантій недоторканості суддів визначався в ч. 2 ст. 13 Закону України «Про статус суддів» в редакції від 15.12.1992, де було передбачено, що – судді не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності без згоди Верховної Ради України (абз 1 п. 4.3. мотивувальної частини).

Однак, Законом України 1999р. це положення було виключено з мотивів приведення ч. 2 ст. 13 ЗУ «Про статус суддів» до ч. 3 ст. 126 Конституції України.

Конституційний суд України вказав: системний аналіз наведених положень свідчить, що в ухваленому законі 1999 р. не дістали відображення ч. 1, 2 ст. 126 Конституції України, інші положення Конституції України, а також законів, якими закріплено гарантії незалежності суддів (абз. 4 п. 4.3 мотивувальної частини).

            На думку Конституційного суду України, зниження рівня гарантій незалежності суддів опосередковано може призвести до обмеження можливостей реалізації права на судовий захист (абз. 5 п. 4.3 мотивувальної частини).

            При чому, обґрунтовуючи такі висновки в мотивувальній частині цього рішення, Конституційний суд України посилався саме на мотивувальні частини своїх рішень в інших справах (абз. 4,5 п. 4.1 мотивувальної частини), що є підтвердженням однакової юридичної сили як мотивувальної, так і резолютивної частини рішень Конституційного суду України.

            Окремо слід зауважити, що Конституційний суд України 01.12.2004 р. не вирішував питання щодо конституційності ст. 13 ЗУ «Про статус суддів» в редакції 08.10.99 р. , а тому в резолютивній частині цього рішення не вказано про відповідність чи невідповідність ст. 13 цього Закону Конституції України.

            Не могла бути предметом офіційного тлумачення і ч. 2 ст. 13 ЗУ «Про статус суддів» в редакції 15.12.1999р., оскільки вона втратила чинність.

            Отже, Оболонський районний суд м. Києва при розгляді справи та прийнятті рішення з цих обставин зобов’язаний був брати до уваги та керуватись правовими позиціями Конституційного суду України, викладеними у мотивувальній частині рішення №19-рп/2004, відповідно до яких гарантією незалежності судді є обов’язкова згода Верховної Ради України в разі притягнення до кримінальної відповідальності такого.

            Викладені в мотивувальній частині рішення Конституційного суду України №19- рп/2004 висновки (абз. 6,7 п. 4.1, абз 1,4,5 п. 4.2) мають однакову юридичну силу з резолютивною частиною цього рішення і є обов’язковими до виконання,  в тому числі суддями Оболонського районного суду м. Києва.

            Висновки Конституційного суду України вказані як у мотивувальній частині рішення, так і в резолютивній частині, були прийняті на основі звернення Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень

ч. 1,2 ст. 126 Конституції України та ч. 2 ст. 13 ЗУ «Про статус суддів» в редакції від 08.10.1999 р. щодо гарантій незалежності та недоторканності суддів.

            Якщо хтось із суддів не розуміє тлумачення рішення КСУ від 01 грудня 2004р . №19-рп/2004, або сумнівається в ньому, то вправі просити Верховний Суд України (як суб’єкт звернення) про подання до Конституційного Суду України звернення щодо конституційності ст. 13 ЗУ «Про статус суддів» в редакції 08.10.1999р.

            Наведені у цьому доповнені до апеляції обставини є об’єктивним доказом того, що судді Оболонського районного суду м. Києва Дев’ятко  В. В., Майбоженко А. М., Ліщук Т. О., постановляючи 19.09.2011 р. відносно мене обвинувальний вирок, грубо порушили вимоги матеріального та процесуального права.

              Постановлений вирок, окрім того, що незаконний, є непрофесійним.

           Взаємовиключні, суперечливі висновки мотивувальної частини вироку, які не ґрунтуються на вимогах ст. 2 КК України, ст. 368 КК України, п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.04.2002 р. №5 «Про судову практику у справах про хабарництво», свідчать про недостатню професійну придатність цих суддів.

            Доказом цього є наведений мною в апеляційній скарзі від 09.10.2011 р. та в даному доповненні аналіз вироку суду вимогам закону.

            Саме тому вважаю за необхідне просити колегію суддів Апеляційного суду відреагувати на очевидні недоліки у професійній підготовці суддів Оболонського районного суду м. Києва, винести окрему ухвалу відносно вказаних суддів, яку направити у Вищу кваліфікаційну комісію суддів України.

           

На підставі наведеного та керуючись ст.ст. 355, 358; п. 1,2,3 ч. 1 ст. 367, 376, 380 КПК України, ч. ст. 368 КК України,

 

прошу суд:

 

1. Прийняти доповнення до апеляційної скарги від 09 жовтня 2011 року та приєднати його до матеріалів справи.

2. Вирок Оболонського суду м. Києва від 19-20 вересня 2011 року про засудження мене за ст. ст..368 ч. 3, 368 ч. 2, 367 ч. 2, 383 ч. 2 КК України на підставі ст. 70 КК України на 10 років позбавлення волі – скасувати, а справу закрити.

3. Дану справу в Апеляційному суді м. Києва слухати з моєю участю, для чого конвоювати мене в судове засідання.

4. Винести окрему ухвалу, яку направити у Вищу кваліфікаційну комісію суддів України.

 

        (50 аркушів).

 

Додаток:

 1. Апеляція на вирок Оболонського районного суду м. Києва від 19 вересня 2011 року подана 09 жовтня 2011 року.

2.  Друкований текст апеляції на 62 аркушах від 09 жовтня 2011 р.

   Вього: 112 аркушів.

 

                                                                                                  

   25 жовтня 2011р.                                                І.С.Зварич